Найраніший за датою морський похід запорожців датований у літописах 1492 роком. Це був набіг на Тягинь. До речі, в цей самий рік Колумб уперше досягнув островів Центральної Америки, тож ця дата символічна, незважаючи на те, що випадково дійшла до істориків, які припускали, що подібні плавання козаки робили щонайменше із середини XV століття.
kom
За свідченням французького інженера при польському дворі Гійома Левассера де Боплана (можливо, родича губернатора Тортуги Франсуа Ле Вассера) козаки робили судна, які називали “чайками”, завдовжки 60 футів, завширшки 12 футів і заввишки 12 футів. Ці кораблі не мали кіля, а їхні борти являли собою збиті внахлест цвяхами дошки. Уздовж бортів кріпилися копиці сухого очерету завтовшки з бочонок, обв’язані липовим ликом. Очерет забезпечував стійкість і непотоплюваність, оскільки палуби не було, і в бурю хвилі перехльостували через борт. А завдяки очерету судно трималося на плаву, як пробка. На цих кораблях були перегородки і лави для веслярів, два керма, одне на кормі, інше на носі. На кожному борту було по 10-15 пар весел. Щогла з одним прямим вітрилом, який піднімали лише за попутним вітром. З точки зору європейських кораблебудівників – судна запорожців були примітивними, проте вони цілком відповідали цілям і завданням козаків. Їм потрібен був легкий, мобільний, непотоплюваний флот для кожного походу. І “чайки” чудово відповідали всім цим вимогам, тому жодні західноєвропейські кораблі їм були не потрібні. “А нащо нам вони? Хіба ж і так турка не б’ємо?” Але відомо також, що до кінця XVII століття запорожці почали будувати і зовсім інші судна, чиє вітрильне озброєння було схоже з флібустьєрською шхуною. Такі судна вони називали “дуб”. “Дуб” мав довжину до 20 метрів, палубу і дві щогли. Проте саме “чайкам” завдячують запорожці своєю славою морських розбійників і тим, що відчували себе господарями Чорного моря.
В історії залишилися походи козаків на Тавань у 1502 і 1504 роках, а потім на Білгород-Дністровський у 1516 і 1574 роках. На Очаків у 1523, 1527, 1528, 1538, 1541, 1545, 1547, 1548, 1551, 1556 роках. 1560 року запорожці спалили Кафу, а 1575-го зуміли розграбувати три найбільші турецькі порти: околиці Стамбула, Синоп і Трабзон. Наступного року були розорені Кілія, Варна і Силістрія. Вогнем і шаблею козаки пройшлися по всьому чорноморському узбережжю в 1586, 1590, 1593, 1595 і 1599 роках. Виходить, що за історичними документами запорожці здійснили щонайменше 25 великих морських рейдів, у кожному з яких брало участь у середньому близько тисячі козаків. Тепер вони вже не боялися вступати в битви з турецьким флотом. У травні 1602 року в гирлі Дніпра вони захопили в турків кілька галер, на яких з ескортом у 30 “чайок” вийшли в море. Під Кілією вони захопили ще одну бойову галеру і кілька транспортних суден, у Дніпровському лимані атакували ескадру адмірала Гасан-аги, захопили його галеру і ще одне судно, що йшло з Кафи. А потім зі славою і здобиччю повернулися додому.
1606 року запорожці напали на Кілію і Білгород, попутно розгромивши в морі турецьку ескадру, і взявши на абордаж 10 галер. Того ж року козаки взяли фортецю Варну, яку в XVII столітті вважали такою ж неприступною, як у наступному столітті Ізмаїл.
Цього ж року на сцену вийшов чудовий козацький флотоводець і гетьман Запорізького війська Петро Сагайдачний, який особисто очолив похід на Кафу. Наступного року він здобув блискучу перемогу над турецьким флотом біля Очакова, а 1609 року 16 козацьких чайок навели жах на Ізмаїл, Кілію, Аккерман, а інший загін напав на Кафу. До 1613 року запорожці розорили практично все південне узбережжя Криму, тому їхня діяльність перекинулася в Малу Азію. Якщо раніше вони здійснювали лише короткочасні набіги на турецьку територію, то 1614 рік можна вважати початком широкого вторгнення до Туреччини з моря. Того року 40 чайок розорили Синоп, увірвавшись у місто, знищивши навіть гарнізон старого замку, а йдучи, підпалили місто, верфі та підірвали арсенал. Наступного року козачий флот з’явився вже на горизонті самого Стамбула. Не злякавшись 240-тисячного гарнізону турецької столиці, і 6-тисячної добірної гвардії самого султана, загін козаків розорив порти Мізевну і Архіоку. Султан того дня полював у передмістях Стамбула, і його дуже зацікавили стовпи диму, що здіймалися над містом. Прибувши до палацу, він з подивом дізнався, що це були козаки. Тоді в люті султан наказав своєму адміралу Капудан-паші наздогнати й помститися грабіжникам, що той на своє лихо і здійснив: у гирлі Дунаю козаки розгромили всю турецьку ескадру і взяли в полон самого адмірала.
1616 року гетьман Сагайдачний із двома тисячами козаків здобув блискучу морську перемогу в Дніпровському лимані, розгромивши 14-тисячну турецьку армію на 116 суднах, що була в складі ескадри Алі-паші. Козаки потопили, спалили та захопили 15 галер і понад 100 допоміжних суден.
Восени того ж року гетьман Сагайдачний підійшов зі своєю флотилією до Синопа. Потім несподівано напав на порт Мінер, де знищив 26 турецьких кораблів. Адмірал Ціколі-паша з шістьма галерами кинувся було в погоню, але, наздогнавши, був вщент розбитий і втратив половину своїх суден. А коли адмірал Ібрагім-паша підійшов зі своєю ескадрою до Очакова, щоб підстерегти козаків, які повернулися до Січі, то вони, дізнавшись про це, розвернулися і напали на залишений без захисту Синоп, а потім ескадра Сагайдочного вторглася в протоку Босфор. За це неподобство султан повісив свого великого візира Насир-пашу.
1617 року козаки гетьмана Дмитра Барабаша підійшли до Стамбула, і їхні вітрила було видно з вікон палацу турецького султана. Вони знову розбили ескадру турків, потопивши її разом із головнокомандувачем. Після цього султан у цілковитому розпачі попросив допомоги в короля Речі Посполитої Сигізмунда III, скаржачись на неправомірні дії його підданих. Але в короля були важливіші справи, тож він лише пригрозив запорожцям, що залишить їх без грошового забезпечення, і направив посольство до Січі, щоб урезонити буйні голови не ображати турка.
Однак уже 1620 року в морський похід вийшли понад 300 чайок з екіпажем у 15 тисяч осіб. Ця величезна плавуча армія влітку наступного року ледь не взяла столицю Османської імперії, оскільки підступи до Босфору охороняли лише три галери. Ніхто не хотів битися з козаками, які вже почали грабувати передмістя Стамбула. Дізнавшись про це сміливий адмірал Халіль-паша, чия ескадра базувалася в Кілії, кинувся на захист столиці. Однак його галери були заманені на мілководді, і 20 з них були спалені. Залишки турецького флоту в страху сховалися в гавані Стамбула.
Блискучі козачі перемоги на морі зовсім не означають, що турки були боягузливими і невмілими мореплавцями. Траплялося, що їхні ескадри також били козаків, а захоплених у полон піддавали жорстокій публічній страті, топтали слонами, розривали на частини, закопували і спалювали живцем.
Взимку 1623-24 рр. на Січі знову готувалися до походу. А навесні під час виходу з Дніпровського лиману козаки зустрілися з ескадрою турків із 25 галер і 300 дрібних суден, рівних за розміром козачим. Морський бій тривав кілька годин, але запорожці все ж прорвалися в море. Того ж року в похід вийшла флотилія зі 150 чайок. У червні 1624 року під стінами Стамбула знову з’явилася флотилія зі 102 чайок.
Влітку 1625 року козацька флотилія досягла колосальних розмірів – 350 чайок. Якщо вважати, що на кожній з них було по 50 козаків, то вийде понад 17 тисяч шабель. За сучасними мірками це майже дві дивізії, укомплектованих за штатами воєнного часу! Несметний флот для того часу. Однак керувати таким величезним флотом виявилося непросто. Турки направили проти нього всі свої чорноморські сили (43 галери) під командуванням адмірала Реджеб-паші. Величезна битва відбулася в гирлі Дунаю і закінчилася перемогою турецької ескадри. За відомостями турків, було захоплено 786 полонених, і потоплено 172 чайки. Французький посол де Сезі так описав успіх турецького флоту: “Якби не північний вітер, який піднявся і допоміг паші, козаки розгромили б його флот”.
Отже, за 10 років (з 1614 по 1624 рік) ескадра запорізьких козаків щонайменше 5 разів громила турецький флот у морських боях, двічі вбиваючи турецьких адміралів, тричі нападаючи на столицю Туреччини. Тут потрібно зауважити, що “регулярний флот” царя Петра I не домігся взагалі ніяких результатів у Чорному морі. А перемоги запорізьких козаків там же були настільки гучні, що французький король дав наказ своєму послу у Варшаві де Брежі найняти їхній флот для війни з Іспанією. І можете собі уявити, запорізька ескадра на чайках з 2400 козаками, вийшла з Дніпра в Чорне море, пройшла Босфором і Мармуровим морем, через Егейське і Середземні моря, через Гібралтарську протоку, обігнула Іберійський півострів і досягла Дюнкерка, щоб взяти участь в його облозі, б’ючись з іспанським флотом і знаменитими дюнкеркськими приватирами. Ці відомості були виявлені російським істориком А. В. Половцевим 1899 року в листуванні принца Конде і кардинала Мазаріні (1646).
Через три роки султан Туреччини, не в силах протистояти піратським набігам дніпровських козаків, вирішив укласти мирний договір із Запоріжжям. 1649 року договір було підписано, і козакам було відкрито доступ до всіх портів Чорного моря для торгівлі, а заразом на них було покладено відповідальність за спокій на торгових шляхах. Султан вважав за краще мати дніпровських козаків у друзях, ніж у ворогах. І, як свідчить хроніка, після 1650 року активність запорожців на морі різко пішла на спад, бо торгувати їм було менш клопітно, ніж воювати. До того ж, у цей час почалася визвольна війна проти поляків (1648-1654) під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, чиїм союзником виступав васал турецького султана кримський хан. Запорожці були цілком зайняті грабунком шляхетських маєтків і не думали про великі морські походи. Лише 1660 року гетьман Іван Сірко напав на Очаків, 1663 року козаки дали бій турецькому флоту, а 1667 року, прорвавшись через Сиваш до Криму, спалили столицю кримського ханства, змусивши самого хана тікати на кораблі до Туреччини.
лист султануУ 1680 році турецький султан вирішив вгамувати запорожців, надіславши їм листа з вимогою про припинення неподобства на морі. Запорожці неабияк посміялися над цим посланням і написали відповідь, процес написання якої зображений на знаменитому полотні Іллі Рєпіна. У 90-х роках XVII століття походи запорожців майже припинилися. Щоправда, 1690 року козакам вдалося захопили скарбницю кримського хана і потопити два турецькі судна, але вже ніхто з них не думав іти на Стамбул.
Незважаючи на нове століття і нове тисячоліття, образ запорізьких козаків продовжують подавати по-старому, як кочівників-скотарів, як збіговисько якихось утікачів кріпаків-кріпаків з Русі, що абсолютно неправильно. Більшість сучасних істориків сходяться на думці, що запорізькі козаки були особливим народом, що сформувався з нащадків професійних воїнів. Так, їхнє середовище постійно поповнювалося прийшлими, але вони приймали старовинні закони і звичаї древніх козаків. Це ріднить їх із флібустьєрами, які підпорядковувалися законам Берегового Братства. Усі запорізькі Січі були не польовими, а прибережними фортецями, а основною силою був флот і морська піхота. У 1940 і 1951 роках археологи знаходили в цих місцях залишки кузень і плавильних майстерень, де виготовлялося спорядження для кораблів: якорі, скоби, кріплення для суден, але не було знайдено ні підков, ні стремен, ні прикрас для збруї. Запорожці були насамперед моряками, які розробили особливий тип суднобудування, придатного як для прибережного плавання, так і у відкритому морі. Вони вигадали особливу тактику ведення морського бою – “осиний рій” – коли дрібні судна оточують і нападають на великі, пригнічуючи опір їхнього екіпажу безперервним рушничним вогнем з ближньої дистанції, з подальшим захопленням в абордажному бою. Такої ж тактики дотримувалися і флібустьєри, що діяли в цей же час у Вест-Індії. Тож можна сміливо сказати, що запорізькі козаки були не менш вправними і сміливими флотоводцями та моряками, а також здобули не менше гучних перемог, ніж їхні колеги з морського розбою французи, англійці та голландці в іспанських морях.
Автор: Максим Жаров
Література:
Грушевський В. “История Украины”, СПб., 1860.
Смирнов А. “Морська історія козацтва”, Москва, 2006.
Субтельний О. “Історія України”, Київ 1994.
Черніков І. І. “Історія річкових флотилій”.
Шумов С., Андрєєв А. “История Запорожской Сечи”. Київ-Москва, 1910.
Еварницький Д. І. “Запоріжжя в залишках старовини”. СПб., 1888.
Еварницький Д. І. “История запорожских казаков”. Т.1-3, Київ, 1990. Еварницький Д. І. “Як перемагали запорожці мусульман”. Спб., 1902.